Реконструкція Парижа була проведена в два етапи.

Реконструкція Парижа була проведена в два етапи.


Перший етап, проведений на протязі перших двох десятиліть ХІХ століття, спочатку був реалізацією плану Комісії живописеців, розробленого під час буржуазної революції. В 1812 році перепланування Парижа здійснювалося за проектом Перс’є і Фонтана, згідно з яким була створена гігантська вісьова композиція на основі Марсового поля.

Другий етап (відомий як план Османа) почався з 1852 року. При його проведенні було зроблено ряд висновків, які використані в містобудівній практиці:

- пробивка нових вулиць виявилася більш вигідною, ніж розширення існуючих вулиць за рахунок знесення 1-го боку периметральної забудови (зменшується втрата будівель, з’являється можливість створення однорідної забудови);

- гігієнічний ефект забезпечують лише крупні зелені масиви, в той час як бульвари та невеликі сквери мають лише декоративне значення (це обумовило створення зелених вводів з боку заміських парків та лісів – проспекти Обсерваторії, Імператриці тощо).

Реконструкція Парижа упроваджувалася ще до появи механічного транспорту, если не було теоретичних розробок щодо транспортних вузлів (якими стали всі нові майдани: Зірки, Націй, Великої опери), а тому неувязка стала відчуватися в кінці ХІХ століття з особливою гостротою. І це при тому, що в процесі османівської реконструкції в Парижі були створені два взаємоперпендикулярні діаметри (так зване Велике перехрестя) завширшки 26-30 м, що з’єднали вокзали з протилежними заміськими шосе. Крім того, була створена система кільцевих розвантажувальних вулиць – завершена південна частина другої кільцевої колдуністралі (бульвар Сен-Жермен) та пробите третє, зовнішнє, кільце.



Загалом під час реконструкції Парижа було прокладено 165 км нових вулиць, забудованих в основному шестиповерховими будівлями, 48 кілометрів бульварів. Розплановані та благоустроєні два величавых парки –Булонський та Венсенський – загальною площею 1750 га. Це була найбільш масштабна реконструкція серед європейських столиць в ХІХ столітті.

На початку ХІХ століття, в умовах протистояння з Францією, яка ввела континентальну блокаду Британських полуостровів, розпочалася реконструкція англійської столиці.

Лондон, населення якого на той час досягло 1 млн. жителів, протягнувся уздовж Темзи більше ніж на 15 кілометрів. При цьому житлова забудова не мала виходу до ріки, обидва сберегай якої були щільно зайняті гаванями, складами, промисловими підприємствами.

Мі100 много наскрізних колдуністралей, була заплутана сітка вулиць, три мости не забезпечували транзитних зв’язків «південь – північ». Крім того, в місті відчувалася нестача громадських територій, не було жодного величавого парку, на початковій стадії розвитку перебувала інженерна інфраструктура.

На першому етапі реконструкція Лондона (як і його суперника Парижа) обмежилася лише частковою планувальною реконструкцією.

Концептуально-методичною основою реконструкції англійської столиці на цьому етапі стали традиції садово-паркових ансамблів та вдалий практичний досвід реконструкції курортного мі100 Бата, проведеної в 1770-ті роки архітектором Джоном Вудом-молодшим. На порозі привілейованих районів мі100 була створена система парків, а в напрямі Ріджентс-парку архітектором Джоном Нешем прокладена велика колдуністраль (Ріджент-стріт). По типу вулиць курортного Бата нова колдуністраль набула ламаної форми, що складалася з кількох криволінійних відрізків. Повороти та злами позволили Джону Нешу зберегти існуючу забудову й «вмонтувати» в Ріджент-стріт фрагменти вже існуючих вулиць. Крім функціональної та економічної доцільності таке рішення забезпечило створення 1-го з найбільш виразних архітектурних ансамблів Лондона.

Можливість створення системи парків (Ріджентс-парку, Гайд-парку, Баттерсі-парку загальною площею 700 га) була обумовлена тим, що мі100 одержало від королівської родини великі, майже неосвоєні території, що лежали на захід від Вестмінстерського абатства.

В другій половині ХІХ століття англійська столиця наштовхнулася на серйозні проблеми в зв'язку з глибоким проникненням в структуру мі100 залізничних радіусів. Вони завершувалися в центрі мі100 і не були поєднанні в єдину систему. В итогі територія мі100 була розчленована, а транспортні зв’язки ускладнені.


Загрузка...

Але серйозних реконструктивних заходів, на зразок османівської реконструкції Парижа в англійській столиці в другій половині ХІХ століття не проводилося. Винятком стало створення в 1863 році лондонського метрополітену, який не достаточно позначився на нраві історичного міського середовища Лондона.

Особливістю Віденька, на той час столиці імперії Габсбургів, було збереження до середини ХІХ століття внутрішніх фортифікаційних стін. Разом з еспланадою стіни відіймали од мі100, населення якого вже досягло 0,5 млн. жителів, біля 2 тисяч гектарів цінних територій.

У Відні, крім забезпечення транспортних зв’язків та модернізації забудови, одним з невідкладних завдань було формування єдиного адміністративного і культурного центру.

Проект реконструкції Віденька був створений німецькими фахівцями. Генеральний план розробили Ван-дер-Нюль і Авизет фон Сихардсбург.

Керівництво створенням ансамблів громадського центру взяв на для себя прославлений создатель Дрезденської галереї Готдрид Земпер. У проекті реконструкції Віденька було втілено кілька принципово нових підходів:

- середньовічний центр у межах внутрішнього оборонного кільця (діаметром біля 700 метрів) був перетворений у своєрідний архітектурно-художній заповідник, закритий для транзитного транспортного руху;

- за межі центрального ядра, на кільце, були винесені всі транзитні зв’язки, в итогі чого сформувалася карусельна транспортна система;

- головна кільцева колдуністраль (Рінгштрассе) була сформована з кількох прямолінійних відрізків, по обидві сторони якого рухався рейковий транспорт;

- у кількох місцях Рінгштрассе примикає до міських парків, поєднуючи тим самим зелені насадження центру мі100 в єдину систему;

- ансамблі Рінгштрассе створені за одним планувальним принципом: вони «нанизані» на радіальні вісі, що поділили кожен прямолінійний відрізок Рінг-штрассе навпіл, і ориентировані на центр старенького мі100, з середини якого підноситься найвища в Європі камінна стріла собору Святого Стефана.

В архітектурі створених уздовж Рінгштрассе будівель розквітає пишний історизм. Усі будинки в сукупності являються грандіозним музеєм історії архітектури під відкритим небом.

При цьому історичні прототипи повинні були викликати морально-філологічні асоціації: греко-римські – з демократією (будинок Парламенту); готичні – з громадянською гордістю (ратуша та церква); Ренесанс – з гуманістичним освіченням (музеї, Віденська опера, Бургтеатр, університет) та владою (палац Хофбург); венеціанські архітектурні форми – з торгівлею (біржа).

Незважаючи на вагомий вплив на європейську містобудівну практику, розглянуті вище реконструкції трьох європейських столиць не змогли вирішити всіх заморочек, що склалися на той час у величавых промислових містах. В останній треті ХІХ століття, у зв’язку зі значним зростанням промисловості, ростом населення і розвитком залізничного транспорту, мі100, за словами З.Гідіона, стали «організмами, непридатними для проживання».

Містобудівна практика ХІХ століття викликала гостру критику в ряді теоретичних робіт.

Віденський архітектор Каміло Зітте запропонував при реконструкції міст повернутися до способів середньовічного періоду. Він вбачав засоби рішення зовнішнього простору в прийомах взаєморозташування вулиць, майданів, церков, громадських будівель, а також у добре обмысленій рівновазі всіх елементів організму мі100.

Однак, теоретичні розробки Зітте були обмежені лише композиційними неуввязками вдосконалення історичного міського середовища. Транспортні та інші проблеми величавых міст він недооцінював. Шляхи духовного відродження архітектури своєї епохи в традиціях дальних періодів історії вишукували німецькі мистецтвознавці Генріх Вьольфаін та Якоб Буркхардт, а також англійський теоретик архітектури Джон Рьоскін.

Сучасне розуміння шляхів розвитку (а відповідно і реконструкції) величавых міст складалося протягом 1900 – 1920-х років під впливом різновекторних футуристичних теорій. Ідеї дезурбанізму пропонувались англійцем Говардом (місто-сад), урбанізму – французьким архітектором Тоні Гарньє (промислове мі100). Спеціалісти з міського руху Сант-Еліа та Артур Соріа-і-Мато вважали вуличний рух організуючим елементом у плануванні міст.

Шотландський біолог Патрік Джеде в книзі «Еволюція міст» уперше розглядає мі100, як організм, що нерозривно пов’язаний з оточуючим ландшафтом. Він намагається зрозуміти закономірності планувального розвитку поселень, виходячи з географічного положення, кліматичних разумов, економічних процесів та історичної спадщини: «Плани мі100 – це не голі схеми, а система ієрогліфів, за допомогою яких людина накреслила історію цивілізації. Наша задачка полягає в тому, щоб розшифрувати ці ієрогліфи і наповнити їх життям».

Способ підходу до історичного мі100 як до живої істоти розвивав і американський теоретик містобудування Томас Адамс. У книзі «Найновіші досягнення в плануванні міст» (1935 р.) він стверджував: мі100 є живими і зростаючими організмами і тому не можуть плануватися, як будинки, у вигляді цілісних і закінчених творів мистецтва. Вони повинні проектуватися з необхідним урахуванням їх динамічного характеру».

У 1965 році була створена Міжнародна рада з питань пам’яток та визначних місць (ІКОМОС), яка розробляє міжнародні стандарти зі збереження, реставрації та менеджметну історичного культурного середовища. До основних документів ІКОМОС відносяться:

1. Резолюція про консервацію малих історичних міст (1975 р.).

2. Тлакскальська декларація про відродження малих поселень

(1982 р).

3. Міжнародна (Вашингтонська) хартія по охороні історичних міст

(1987 р.).

У 2005 р. у Відні відбулася Конференція ЮНЕСКО по всесвітній спадщині та сучасній архітектурі, на якій була задекларована необхідність переходу до більш ансамблевого і цілісного підходу до охорони міського надбання: «Намагаючись зберегти культурний спадок, ми виступаємо проти будівництва споруд, які спотворюють історичне обличчя міських центрів, рівно як і проти архітектурного манеризму, що підроблюється під старовину. Створювані століттями міські центри повинні залишатися впізнаваємими».

Література: [2, 4, 5, 13, 15, 21]

Лекція 5. Вітчизняний науково-практичний досвід реконструкції історичних міст (XII – XVIII ст.ст.)

Законодавче регулювання забудови міст було започатковане ще за часів Київської Русі, де основою для будування міст та регулятором їх благоустрою і реконструкції був «Закон градський». Закон починався з твердження, що кожний новий будинок впливає на загальний вигляд мі100, а тому нове будівництво має здійснюватися з дозволу місцевої влади, та погоджуватися з сусідами.

Цей закон був запозичений з візантійських «Мирських законів». Звідтіля ж в давньоруське містобудування увійшов планувальний модуль 12 стоп, що корегував відстань між дворами та довжину фасадів будинків, а також визначав ширину вулиць і майданів.

Та величавых реконструктивних заходів у ті часи не проводилось (за винятком відновлення міст після руйнівних війн, та величавых пожеж).

Після занепаду слов’янських земель під час татаро-монгольської навали деяка динаміка формування мережі міст в Україні у XIV – XVI ст. спостерігалась, в основному, на Правобережжі.

Запровадження в ряді міст Магдебургського права, що протягом XV – XVI століть звільнило мі100 від управління і суду феодалів, викликало посилення регламентації забудови центрів міст та ущільнення забудови середмість. Так, у другій половині XVI ст. у Львівському середмісті виникає нове мі100 з регулярним плануванням та ринковою площею в центрі. Такового ж постоянного планування набули центри Кам’янця-Подільського, Рогатина.

В Центральній та на Лівобережній Україні, що постійно спустошувалися турецько-татарськими нападами, залишилися лише окремі міські поселення, що мали, як правило, нерегулярне планування.

Після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на Лівобережній Україні спостерігається як значне збільшення поселень, так і реконструкція вже існуючих. Відповідно з засадами нової фортифікації збільшувалася висота і товщина валів, будувалися нові бастіони і равелини.

У Гетьманщині та Слобожанщині протягом XVIII століття завершився процес формування «річкових фасадів» міст, з того часу панорами забудови уздовж рік стають визначальними у створенні візуального виду мі100. Дерев’яні містобудівні домінанти інтенсивно замінюються на муровані з дотриманням принципу ієрархічності.

Візуальному сприйняттю сформованих міських силуетів сприяла наявність перед центрами міст величавых відкритих просторів. Це були заплавні луки (Кролевець, Харків), великі річки (Київ, Чернігів), або ж стави на загачених річках (Лебедин, Глухів, Ніжин).

Єдиним прикладом комплексної реконструкції міського центру була відбудова Глухова (тодішньої столиці Гетьманщини) після пожежі влітку 1748 р., що знищила мі100 в межах фортеці. За проектом учня Д. Ухтомського архітектора У. Маргаєва в Глухові було реконструйовано міський центр, укрупнено масштаб забудови, а в передмісті розплановано палацово-паркові ансамблі в перехідній – від бароко до класицизму – стилістиці. Майдани, а також центральні вулиці випрямлені і розширені до 8 саженів.

Реконструкцією Глухова, а також Батурина, що був обраний на роль нової гетьманської столиці, керувала «Строительная экспедиция о строении городов Глухова и Батурина».

Суворе регулювання реконструктивних заходів у містах України, що на той час входили до Російської імперії, було започатковане указом імператриці Катерини II 1763 р. «О сделании всем городкам, их строениям и улицам особых планов по каждой губернии особо». На виконання цього указу в 1782 – 1786 р.р. землемірами Г. Буксгевденом і С. Назвитиним за участю губернського архітектора П. Ярославського були складені і затверджені плани міст Харківського намісництва.

Плани було складено під впливом розроблених у часи Відродження схем «ідеальних міст». Мі100 Слобожанщини, що мали до реконструкції переважно вільну планувальну структуру, набули радіальної (Харків, Охтирка, Лебедин), променевої (Суми, Богодухов) та прямокутно-сітчастої (Валки, Вовчанськ, Краснокутськ) планувальних схем.

На добу ампіру (перша третина XIX ст.) забудова вулиць українських міст набуває єдиного переднего нраву, що конструктивно зміцнило їх вигляд. Площі або набували величезних розмірів (Полтава), або кілька площ, розміщених поруч, об’єднувались у цілісну композицію (Харків). Замість оборонних укріплень повсюди стали облаштовуватися площі або бульвари.

Література: [1, 2, 3, 6, 7, 8, 11, 12, 13, 21]

Лекція 6. Вітчизняна теорія та практика реконструкції історичних міст (XIX – XX ст.ст.)

В середині XIX століття намітилися два основних шляхи реконструкції міст, що історично склалися.

Перший шлях – заміна старої забудови на нові будівлі, як правило більш великі, багатоповерхові, респектабельні. При цьому іноді існуючі будівлі включалися в об’єм нових.

Другий шлях – заповнення пустот в міській забудові. При цьому в межах міст поступово зникають пустирі та городи, забудовуються площі, ховаються в підземелля труби, невеликі річки (Либідь в Києві, Нетіч в Харкові).

Державне замовлення в архітектурі зберігає ведуче положення до середини 1850 років.

Згідно з Будівельним уставом 1857 р. «міським обивателям надається свобода розділити свої садибні місця і подвір’я на частини для продажу для забудови без усякого до того утиску». Результатом явилось різке ущільнення забудови міських центрів, що супроводжувалося трансформацією їх функціональної структури.

В цей період послаблюється система державної регламентації в архітектурі, відбувається перехід до нових, більш демократичних форм організації архітектурного процесу – муніципальної, громадської, приватної. Громадина починає пильно слідкувати за процесом містобудівної реконструкції, інструментом контролю 100є архітектурна критика.

З’являються нові наукові архітектурні напрямки – історико-архітектурна наука, теорія містобудування. Але при цьому активне життя було зосереджене в Москві та Петербурзі, де працювало відповідно 300 та 200 архітекторів. В Києві ж було на той час 7 архітекторів.

Відмова у другій половині XIX ст. від чинних класичних принципів, безумовно, викликала корінну перебудову архітектурного середовища. Час створення архітектурних ансамблів в епоху «розумного вибору», як називали еклектику, минув.

Але в нових архітектурних формах проявилась увага до «приватної» людини, що включена в безперервний процес, в якому взаємопов’язані минуле, сьогодення та майбутнє. Цей історизм мислення викликав в архітектурі та містобудуванні інтерес до мистецтва минулого. Архітектори на основі історичного досвіду формулюють потужний методологічний арсенал, що дозволив забезпечити спадкоємність в процесі реконструкції історичних міст та їх елементів.

У 1901 році до Будівельного уставу Російської імперії було включено спеціальний розділ «Особливі правила про збереження і починку старовинних будівель», де, зокрема, зазначалося: «Суворо забороняється руйнувати залишки стародавніх замків, фортець, пам’ятників та інших будівель старовини з покладанням відповідальності за це на губернаторів та місцеву поліцію».

Наприкінці 1920-х років в Україні, як і в цілому по СРСР, було здійснено перехід до єдиної централізованої містобудівної політики. В 1933 році прийнята урядова постанова «Про розробку і затвердження проектів розпланування і соціалістичної реконструкції міст і населених пунктів Союзу РСР». У Харкові було створено інститут «Діпромісто», в якому під керівництвом професора Ейнгорна розроблені проекти реконструкції не тільки міст України (Харкова, Києва тощо), а й таких історичних міст, як Тбілісі. Щодо реконструкції останнього, то один з создательів проекту І.Малоземов писав: «Спадок національної грузинської архітектури минулих років повинен бути повністю використаний в побудові архітектурного вигляду мі100 і в архітектурі його кварталів».

Сучасний комплексний містобудівний підхід до охорони і реконструкції історичної забудови почав формуватися в Україні після постанови Ради Міністрів УРСР від 20 свирепого 1967 року «Про стан і входи щодо подальшого поліпшення охорони та збереження пам’яток архітектури, мистецтва, археології та історії в Українській РСР». Результатом виконання даної постанови стала організація історико-архітектурних заповідників у Чернігові, Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському та Севастополі.

Характеризуючи сучасні підходи до реконструктивних містобудівних заходів, І.Фомін вказував: «До числа таких підходів, які мають принципове значення і сприяють удосконаленню методологічних основ проектування, належать системність, середовищне трактування містобудівних об’єктів, а також художньо-композиційні і творчі аспекти проектування».

А.Гутнов так визначає особливість нового містобудівного мислення: «Мі100 постає як процес, що протікає в певному просторовому середовищі, а не як середовище, взяте само по собі, не як інертна просторова оболонка цього процесу. Ця «соціалізація», або «олюднення», мі100 як об’єкта проектування та дослідження складає головну відмінну особливість сучасного етапу еволюції містобудівного мислення. Якщо раніше містобудівний проект охоплював виключно питання просторової організації мі100, то сьогодні фахівець примушений вирішувати свої задачі не тільки в просторі, а і в часі, який є найважливішою характеристикою в процесі міської життєдіяльності».

Література: [2, 3, 4, 6, 7, 11, 12, 19, 21]




Возможно Вам будут интересны работы похожие на: Реконструкція Парижа була проведена в два етапи.:


Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Похожый реферат

Cпециально для Вас подготовлен образовательный документ: Реконструкція Парижа була проведена в два етапи.